Міф „Дзиґи”

(спроба студіювання міфу)

“Дзизі” як міфу, здається, давно вже не десять років, що вона їх наразі святкує. Міф цей розрісся до таких розмірів та потуги, що, либонь, годі його окреслити та достеменно простудіювати, але...

Але міф цей далеко не безпідставний, ба, навіть цілком реальний, зрештою, цілком доступний і неймовірно принадний та втішний львівському ego. Бо саме „Дзиґа” ідентифікує Львів, а не Львів „Дзиґу”.

„Легенда хоча б якось ангажованої публіки про львівське мистецьке об’єднання “Дзиґа” живе і в Харкові, і в Одесі, і в Дніпропетровську, а тим паче у Києві, - розмірковує відомий журналіст та кінокритик Юрій Макаров. - А легенда така: от є такий осередок, який більш ніж кафе, ніж галерея, ніж клуб, ніж продюсерський центр... Це місце, де можна реалізуватися, що, власне, і відбувається”.

Далі географічно від „українського П’ємонту”, і чим далі від часовідліку створення самої “Дзиґи”, тим більше той міф стає екзотичним та незбагненним, тим більше він обростає легендами, виставками, книгами, cd, інсталяціями, опініями, грандами, талантами, кнайпами, “джазбезом”, виставами, роком, кіно, сайтами, нагородами, кліпами, безліччю різноманітних акцій (що їх вже за тисячу), нарешті, першими в Україні мультимедійними енциклопедіями, - і це усього-на-всього вершина “дзиґівського” айсбергу... Відтак здається, що “Дзиґа” існувала вічно і що Галілей сказав саме про неї: “І все-таки вона крутиться!”

Послуговуючись модним „індикатором” „формат - не формат”, „Дзиґу” ідентифікують як „інший формат”, - інший, бо ні на що не подібний та оригінальний. Адже „Дзиґа” бунтує проти масовості та конформізму, проти маргінальної шароварщини, стереотипів та пасиву, пересічності, байдужості та „совковості”.
Одна з її заповідей – креатив. Йдеться про творчу активність насамперед Духу, що за певних умов матеріалізується під брендом „Дзиґи”, а потім, стаючи самодостатнім, відокремлюється від неї. „Але „Дзиґа” - це не кузня кадрів, - зауважує Маркіян Іващишин, директор і засновник мистецького об’єднання.

Це створення ПРОЦЕСУ. Важливо, щоб люди мали куди приходити. Ми мусимо їх стимулювати. Головне – ота інтенсивність, щоб процес не зупинявся.
Важлива також різноплановість у жанрах: художники співіснують із музикантами, актори – із письменниками і т. д., тобто безліч комбінацій... Це і є культурне життя, яке повинно бути активним. У нашому львівському середовищі ми маємо певний вплив, не знаю, наскільки він розповсюджується на всю Україну... А чи диктуємо правила у культурній сфері? Ні, ми тільки, можливо, готуємося диктувати, щоб від нас розповсюджувалися ідеї”.

„Дзиґа” – це епіцентр ідей. Безсумнівно. Це perpetuum mobile витворення нових концепцій, напрямків, стилю, смаку, моди, зрештою. (Якщо колись буде створено машину часу, то цілком ймовірно, що ініціатором стане „Дзиґа”). Мало того, вона формує не тільки концепції, а й середовище, в якому ці концепції матеріалізуються, тобто той львівський екзотичний навіть для українців environment, поза яким чуєшся як риба без... усмішки. (Саме перед „Дзиґою” встановлено перший в Україні пам’ятник Олега Дергачова усмішці або „Риба, яка сміється”).

Для „Дзиґи” не існує стелі витривалості – є просторе небо необмежених можливостей. Але це водночас і дезорієнтує. І навіть лякає. Такий надмір свободи –
для сміливців. Тож, якщо ваші крила з воску, даруйте...

„Дзиґа” не ставить жодних планок, бо не обмежується планками – лише совістю та мораллю. Вона – це те, що за межами рамок і часом поза межами можливого. Але хто не ризикує, той...

„Дзиґа” по-стусівськи нуклеарна, себто ядерна. Навколо неї кружляють, ніби атоми: галерея, культовий кафе-клуб „Лялька”, студія звукозапису та відеостудія, кафе „Під Клепсидрою”, антикварний магазин, бібліотечка „Четверга” і водночас міні-редакція цього журналу в особі Юрка Іздрика, але головне – люди та ідеї. Сила гравітації „Дзиґи” настільки велика, що до неї тягне, як до магніту; і послуговуючись виключно „раціо” пояснити це неможливо…

Це певним чином скидається на донорство натхнення, абсурд? „Дзиґа” як допінг андерграундовій субкультурі? Як невичерпний наркотик неформалам та постпостмодерністам?
Як сама культура та спонукання до її творення: „Дзиґа” = культура. А чом би й ні…

Філософія „Дзиґи” - це коли два на два дорівнює... інсталяція, джаз, мрія, горизонт, та що завгодно, але не чотири і не п’ять. Це арифметика малярства, музики тощо... Словом, „дзиґівська” харизма - органічна, епатажність – природна, легендарність – правдива і закономірна. Якщо вона трохи й монопольна та егоцентрична, то має на то цілковите право. „Слухай українське!” – і годі! Правила гри, в яку грають „дзиґівчани”, вони ж і вигадують, відтак можуть їх змінити коли завгодно.

„Ідеологія “Дзиґи” – не займатися жанрово окресленими проектами чи одноплановими скеруваннями, - говорить Влод Кауфман, митець, „людина, хвора на мистецтво”, як він сам себе називає. - Тут є і музика, і мас-медіа, і візуальне мистецтво, і театр. Чим далі, тим стає тяжче, але водночас чим далі, тим ми стаємо загартованішими, маємо вже якесь підґрунтя і базу, яка дає нам можливість проаналізувати принципову ситуацію не тільки у нас, а й закордоном.

Ми починаємо аналітично з’ясовувати, що воно собою являє, як із ним працювати і як його подавати. Про якийсь артринок говорити поки що зарано, бо є ще багато проблем, починаючи від української ментальності, закінчуючи несформованою фінансовою політикою несформованої держави.

Але наразі є період дуже прискіпливої та рутинної роботи, тяжкої, але цікавої… Єдине, що ми тоді, на початках, мудрого зробили серед усіх, хто вирішив серйозно працювати з мистецтвом, - не спалювати за собою мостів. Тоді в нас був дуже потужний комерційний напрямок. Проаналізувавши ситуацію, ми дійшли висновку, що все-таки, найближчим часом мистецтво не зможе себе окуповувати, і це, зрештою, провальний проект”.

"В принципі, ідеологія ніяк не змінилася, - впевнений Маркіян. - Було багато спокус, але нам вдалося їх обійти. Була спокуса стати комерційними, спокуса заспокоїтися на тому, що вже реалізовано.
Але нам, якось, вистачає внутрішньої сили волі започатковувати нові проекти, вони не завжди мають продовження, але важливо те, що вони були”.

„Дзиґа” – це експеримент. Імпровізація. Контра (найчастіше). Екстрім. Ініціатива. Жодного пафосу та наслідування. „Ми насамперед підтримуємо ініціативне мистецтво, - розповідає Леся Антонович, директор галереї „Дзиґа”. – І звісно, передовсім вітчизняне, своє, рідне. Інше питання, чи витримає воно
випробування часу, чи „вистоїться” та залишиться актуальним та самоцінним, як-от проект „Новий Ноїв Ковчег” або „Українська молодь Христові”.

„Дзиґа” - це саме те, що може розрухати галицьке болото! – запевняє відомий музикант та композитор Олег (Джон) Сук. - Вона не дозволяє нас туди затягти. Однозначно, об’єднання тримається на Маркіянові Іващишиному: він там, як вулкан, сидить, щось у ньому постійно булькає, вариться, він на-гора видає якісь ідеї, щось акумулює біля себе. У нього відбуваються якісь такі цікаві речі, які потім трансформуються у певні проекти та акції, музичні штуки. Ще - Влодко Кауфман...”.

Зрештою, це і є тих двоє атлантів, які „розкручують” „Дзиґу”, двоє, без яких НІЧОГО БИ НЕ БУЛО. Міфотворці. Головний мозок об’єднання: ліва та права півкулі.
„ Дзиґа” тримається на Маркіяні в першу чергу, - впевнений Влодко. – Він - генератор усього, окрім того, що це людина, яка орієнтується в політиці,економіці і дуже серйозно - в мистецтві, маю на увазі в загальному.

Звісно, якщо говорити про себе, то я працюю виключно в мистецькому напрямку, я пробую відслідковувати мистецький процес, навіть не торкаючи музику. А Маркіян слідкує за всім, він повинен мати нюх, чуйку, вміти ризикувати, відчувати фортуну, тобто він – основний генератор ідей. Так, у нас є фахівці, які вміють виконувати свою роботу, але Марек така людина, яка все це вміє тримати в
руках і організувати певним чином.
Я? Я вважаю, що достатньо розуміюся на художньому мистецтві... Ще мусить існувати команда. Чим вона буде згуртованіша і визначеніша в питаннях ідеології, тим більше можна розраховувати на народження та втілення якихось цікавих проектів.

Команда, яка створила це мистецьке об’єднання, в принципі, орієнтувалася у всьому, що робиться в андеґраунді, але завданням було не просто витягти та показати, а й задекларувати цей мистецький потужний пласт, бо він ІСНУЄ. Зараз, звісно, одного висвітлення мало, - потрібно створення серйозної артбізнесової інфраструктури. Не можна сказати, що її в Україні нема, але вона настільки ще хвороблива і не сформована, зрештою, як і суспільство. Для нас це є НАДЗАВДАННЯМ!”

Чим не міф про жабеня, що борсається у сметані?

„Дзиґа” акцентує на особистостях, а не на особах. Тому їй властиве трактування творчості не тільки у вимірі творчому, мистецькому, але насамперед через контакт із людьми. „Дзиґа” – це держава в державі, мешканці якої – інтелектуали та митці. Чим не утопія? А відтак не міфологема? Приклад культурної глобалізації зі знаком плюс?

Так-от, міфу цьому усього десять років і святкувала „Дзиґа” свій перший десяток декількома акціями (знову таки синтез театру, малярства, музики, літератури та комп’ютерних технологій): презентацією трьох мультимедійних енциклопедій (події-підсумок за 2002 рік), виставкою Мирослава Ягоди

„Сокровенна Краса”, виставою-інсталяцією Кауфмана-Валько за Бруно Шульцом „Весна”, виходом „Четверга” (№18) і нарешті – мега-проектом Олега (Джона) Сука „...але час, як ріка” за участю друзів-„зірок” зі всієї України.

Найбільш цікавим таки є те, що по собі він залишив абсолютно протилежні думки, амбівалентні емоції та враження і, ну-у-у, зовсім несподівані відгуки. Але. Як правило, все підтверджується і спростовується закономірністю: непересічним людям цей концерт-проект видався непересічним, посереднім людям він видався посереднім. Це був енергетичний вибух, ніби спроба виміряти температуру ріки Часу.
Спробувати проплисти проти течії або принаймні згадати на смак та дотик колишню воду... Спроба залишитися в “Є”, коло воно вже було. Спроба опинитися в “Є”, коли воно ще тільки буде. Проект, який стає ще одним „дзиґівським” міфом.

Тож, „Дзиґа”, як і її міфологема, стала імперативом культурного життя (і не тільки Львова), стала самоцінною субстанцією, що зберігається і концентрується, накопичується і виливається назовні небаченою креативністю. А як писав Ґеорг Гадамер: „Міфічним в охопнішому розумінні називається все те, що зберігає для життя культури його власну субстанцію”.

Марія ТИТАРЕНКО